FANDOM


ГЕНЕЗА МЕТАФОРИ В НАУКОВОМУ ПІЗНАННІ

Метафора – це феномен, онтологічно пов'язаний з людиною та мовою, тому дослідження її є актуальною проблемою Метафора відображає взаємозу- мовленість мислення й наукового пізнання з особливостями мовної реалізації. Оскільки метафора виражає думку інакше, вона є елементом смислотворення. У цьому розумінні метафора – це метод пізнання, який є природним для людини через метафоричну природу мислення. Все більш очевидною стає її роль в ор- ганізації інтелектуального й духовного життя людського суспільства, що, від- повідно, змінює наповнення самого терміна «метафора». Вузьке лінгвістичне визначення метафори як виду перенесення значення співіснує зараз із розумін- ням її як форми існування й організації наукового знання. Проте поняття науко- вої метафори та її роль у науковому пізнанні також трактується по-різному. Впродовж тривалого часу не було і спеціального аналізу суті, природи метафо- ри та її функцій. Неоднозначність підходів до вказаних аспектів у науковій лі- тературі зумовили вибір теми статті, визначили її мету та завдання. Метою статті є зміна уявлення про статус метафори та її роль у процесі наукового пізнання в історичному аспекті. Здатність метафор створювати цілісність, об'єднуючи різнорідний матері- ал, постійно привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. Серед них можна виокремити: С. Гусєва, В. Петрова, С. Деменського, Г. Баранова, Х. Ортегу-і-Гассета, П. Рікера, О. Лосєва, Г. Єрмоленко, Ю. Левіна, Н. Арутю- нову, В. Григор’єва, В. Гака, Г. Скляревську, В. Борисова, Р. Якобсона, Дж. Ла- коффа та М. Джонсона, Г. Кулієва, Р. Керимова, О. Лагуту, Д. Серля, С. Хаха- лову, А. Попову, А. Зеленька та ін. Сьогодні статус метафори набуває особливого розгляду у філософії науки – зазвичай у контексті зміни стандартів нової раціональності, що характеризуєть- ся значною перевагою предметного поля гносеологічних досліджень, аналізом цілісного пізнавального відношення та співвіднесеністю знання не лише зі структурами пізнання, але й ціннісно-цільовими структурами діяльності. Саме з таких позицій повинні бути переосмислені місце, роль і функції метафори в на- уці. Тому видається необхідним звернення до розгляду генези метафори для аналізу концепцій, підходів, методологічних регулятивів і схем інтерпретації, представлених різними поглядами на цю проблему.


Традиції дослідження метафори представниками різних наукових дисцип- лін: риторики, філософії, історії, лінгвістики, літературознавства, психології тощо налічують більше двох тисяч років. І хоча створюється враження, що «ме- тафора вивчена вздовж і впоперек» [8, с. 81], проте в самому факті постійного звернення до цієї теми вміщено й визнання її невичерпності. Розквіт метафори припадає на часи античності, де вона розглядалася в межах риторики й поетики. Вважається, що вперше термін «метафора» був ужитий Ізократом в «Evagorus» (383 р. до н.е.), але основи теорії її було закла- дено Арістотелем. У «Поетиці» він описав метафору як спосіб переосмислення значення слова на підставі схожості. Це визначення започаткувало класичне ви- значення метафори як перенесення імені одного предмета або явища на інший предмет або явище на основі схожості між ними, де метафора є «невластивим ім’ям (перенесене з роду на вид, або з виду на рід, або з виду на вид, або за ана- логією)» [1, с. 669]. Проте це визначення започаткувало й думку про те, що ко- ли подібне найменування невластиве мові, то без нього можна обійтися. Як за- уважив А. Річардс: «Упродовж історії риторики метафора розглядалась як де- який ніби вдалий прийом, заснований на гнучкості слів, як дещо доречне лише в деяких випадках і що вимагає особливого мистецтва та обережності. Коротше кажучи, до метафори ставились як до прикраси й дрібнички, як до деякого до- даткового механізму мови, але ніяк як до її основної форми»» [11, с. 45]. Звісно, визначення Арістотеля не охоплює всі значущі явища метафори, зокрема, її походження, що відіграє важливу, якщо не основну роль, у багато- просторовій суті її, проте слід зауважити, що досить довго воно не піддавалось істотним змінам. У класичній риториці метафора була представлена в основно- му як відхилення від норми – перенесення імені одного предмета на інший, ме- тою якого стало заповнення лексичної лакуни або прикрашання мови й переко- нання слухача. У витоках античної науки сформувався погляд, що отримав роз- виток у ХХ ст. на метафору як невід'ємну приналежність мови|, необхідну для комунікативних, номінативних і пізнавальних цілей. Далі проблема метафори вийшла з простору риторики й перемістилася в лінгвістику: з'явилася порівняльна концепція метафори. Відповідно до неї ме- тафора – це образне переосмислення звичайного найменування, що є прихова- ним порівнянням. Традиційна (порівняльна) точка зору на метафору припуска- ла розгляд її лише як мовного засобу, як результат заміни слів або контекстних зрушень, але ж в основі метафори лежить запозичення ідей. Думка метафорич- на сама по собі, вона розвивається через порівняння, і звідси виникає метафора в мові. Однак порівняльна теорія метафори дуже довго була основоположною в риториці й лінгвістиці. Решта всіх найбільш значущих теорій, що виникли піз- ніше, якоюсь мірою спиралися на неї. Довгий період занепаду риторики спричиняє занепад розвитку теорії ме- тафори. Тільки значно пізніше, у XIX і XX ст., у зв’язку з появою семантичної теорії мови порівняльна теорія піддалася серйозній критиці. Головними опонен- тами цієї точки зору були Дж. Серль і М. Блек. Дж. Серль стверджував, що мета- фора пов'язана з вербальною опозицією, або взаємодією двох семантичних сен- сів, а саме метафорично вжитого виразу й буквального контексту [12, с. 210].

М. Блек так обґрунтував думку: «Інколи було б правильніше говорити, що ме- тафора саме створює, а не виражає схожість» [4, с. 125]. Так, М. Блек, а за ним й інші дослідники, відзначали, що метафора не розкриває схожість, а швидше створює її, тобто розкриває схожість між речами, які раніше ніхто не порів- нював. Останнім часом поява метафор на сторінках наукових видань практично не викликає здивування, настільки органічні вони в мові науки. Використання метафор як аргументації наукових фактів відома здавна. Проте тривалий час метафора розглядалася лише як фігура прикрашання, придатна виключно для естетичного освоєння дійсності, а тому вважалася допустимою лише в худож- ніх текстах. Відносно застосовності метафор у сфері наукового пізнання істо- рично склався обмежувально-критичний підхід, а використання її прирівнюва- лося до скоєння злочину [2, с. 5]. Подібний погляд на метафору був характерний і для вчених Нового часу. Звісно, що невластивість найменування може призвести до неточностей і двоз- начностей. Це особливо неприпустимо в науці, яка прагне до дійсних, достовір- них і точних знань. Особливо негативно ставилися до метафори англійські фі- лософи-раціоналісти. Так, Т. Гоббс, вважаючи, що мова служить насамперед для вираження думки й передачі знання, а для виконання цієї функції придатні тільки слова, вжиті в їх прямому розумінні, бо тільки буквальне значення під- дається верифікації, бачив у метафорі, так само як і в переносних значеннях взагалі, перешкоду до виконання цього головного призначення мови. Ось як він характеризує метафору: «Світло людського розуму – це зрозумілі слова, зазда- легідь очищені від будь-якої двозначності точними дефініціями. Міркування є кроком, зростання знання – шляхом, а благоденствування людського роду – ме- тою. Метафора ж і безглузді та двозначні слова, навпаки, суть чогось ignes fatu [блукаючих вогнів], і міркувати за допомогою них означає бродити серед незлі- ченного безглуздя, результат же, до якого вони приводять, є розбіжність і обу- рення або презирство... Бо хоча дозволено говорити в повсякденній мові, на- приклад, «дорога йде або веде сюди чи звідси», «прислів'я говорить те або це» (тоді як дорога не може ходити, ні прислів'я говорити), проте, коли ми міркуємо та шукаємо істини, такі речі неприпустимі» [5, с. 63]. Ще один британський педагог і філософ Дж. Локк у своєму програмному творі «Досвід про людське розуміння» обстоював думку про метафору як не- зручний і малоефективний спосіб вираження думок, який лише вводить в оману та вселяє помилкові ідеї. Іносказання, двозначність ототожнювались ним з об- маном, фікцією. Р. Декарт наполягав на необхідності «відокремлювати ясні й виразні по- няття від понять темних і смутних» для досягнення дійсного знання. «Всі смут- ні ідеї – продукти моєї суб'єктивності, а тому помилкові; навпаки, всі ясні вира- жають не мій стан, а щось більше, ніж я сам, а тому можуть бути взяті в об'єк- тивному сенсі» [6, с. 89]. Гарантом об'єктивного, достовірного, самоочевидного знання може бути лише Бог, що вклав в душу «природне світло розуму» у ви- гляді ясних ідей. Таким чином, лише ясні та виразні думки наділені статусом об'єктивності та істинності.

Досліджуючи відмінності між схематизмом і символізмом розуму, І. Кант відносив метафору до сфери практичного розуму, різко звужуючи сферу засто- сування її та аналогії в пізнанні. Подібна установка класичної філософії науки була пов'язана зі становленням наукової методології й необхідністю вироблен- ня демаркаційних критеріїв науки, визначення її специфіки та відмінностей від інших форм мислення й діяльності. Таким чином було сформульовано ідеальний образ науки, що вимагав чис- того мислення в поняттях і експлікації знання в загальнозначущих, об'єктивних і однозначних логіко-вербальних формах. Так виникло прагнення очистити структури наукового знання від полісемічності, з яких метафора, як носій полі- семантизму та гносеологічний девіант, має бути повністю елімінована. Ця точ- ка зору надовго пригальмувала дослідження метафори й перетворила її на мар- гінальну сферу пізнання. Тому тривалий час спеціального аналізу сутності, природи метафори та її функцій не було. І лише наприкінці XIX ст. дослідницький інтерес до метафори посилю- ється, коли відроджується традиція комплексного, синкретичного погляду на метафоричні об'єкти, що існувала в античний період. Метафоризацію почина- ють розглядати не стільки як спосіб прикрашання мови, скільки як найважли- віший розумовий механізм, Це пов'язано, насамперед, із тим, що «в центр уваги перемістився людський фактор у мові та мовний чинник у людині» [13, с. 173]. Метафора стає центральним об'єктом психологічного, філософського, логічно- го, лінгвістичного та літературознавчого осмислення. Дослідники, використо- вуючи методико-термінологічні інструментарії своїх наук, повернулися до по- шуку відповідей на питання, поставлені колись в античності. Повертає метафору до життя Е. Кассирер. Первинні, доісторичні форми уявлень людини про світ не базувалися на категоріях розуму. Сліди дологічного мислення виявляються в мові, міфології, релігії, мистецтві. У мові виражені як логічні, так і якнайдавніші, міфологічні форми мислення. Рефлекси міфологіч- них уявлень про світ Е. Кассирер шукав і знаходив у метафорі. Він виділив її ев- ристичні можливості та моделювальну роль: метафора не лише формує уявлен- ня про об'єкт, вона також зумовлює спосіб і стиль мислення про нього [8, с. 36]. Однак Е. Кассирер не зводить до метафори всі форми мислення на відміну від своїх попередників. Він розрізнює два види ментальної діяльності: метафорич- не (міфопоетичне) та дискурсивно-логічне мислення. Якщо шлях дискурсивно- логічного мислення лежить у переході від приватного до загального, то мета- форичне мислення рухається у зворотному напрямі: воно прагне звести концепт у точку, у єдиний фокус. Розмежування між двома видами мислення здійсню- ється ще за такими параметрами як екстенсивність – інтенсивність, кількість – якість. У результаті своїх досліджень Кассирер доходить висновку про те, що «метафора – не продукт раціонально-розсудливої діяльності, а марення, сон мо- ви» [8, с. 37]. Слова як продукти уяви виконують всі функції метафор і є мета- форичними символами. При цьому останні частіше за все сприймаються не як експресивні форми, а просто як реальні об'єкти, правдиві розповіді, ефектні об- ряди. Вони ж складають вже не частку мови, а всю її цілісність, оскільки майже все, що ми говоримо, є образним.

В 60-ті роки ХХ ст. починається розгляд метафори з погляду її зв'язків з практикою наукового дослідження, бо разом з постмодерністською атакою на традиційні цінності науки змінилася й оцінка ролі метафори в науковій сфері. Одним із перших дослідників, що безпосередньо пов'язали метафору й наукове пізнання, був американський логік і філософ Макс Блек, який зауважив, що створення речень, що цілком складаються з метафор, призводить до появи при- слів'їв, алегорій, загадок. Він визначає три точки зору на метафору: інтеракці- оністську, субституціональну та порівняльну [4, с. 120]. Д. Бергрен продовжує думку, розпочату М. Блеком, хоча сам автор вважає, що його ідея становить нову теорію метафори – теорію «розтягування» й одно- часно «натягнення» [6, с. 108]. Він пропонує нові підходи до цієї теми, зокрема до розгляду суті «фокусу» метафори. Д. Бергрен вважає, що метафорою може бути не лише слово й речення, але й модель, діаграма. Цей дослідник наполягає на тому, що нове розуміння виникає не в результаті порівняння, а в результаті «розтягування» старого зна- чення, але при цьому вчений вважає найбільш важливим результатом створення метафоричного вираження одночасну зміну як головного, так і додаткового су- б'єкта. Д. Бергрен констатує, що в науці метафора необхідна не менше, ніж у поезії, і що ігнорування метафоричного характеру моделей, використовуваних у науковій практиці, є одним із джерел помилок [6, с. 109]. X. Ортега-і-Гассет вважав, що метафора є чи не єдиним способом пізнати й змістовно визначити об'єкти високого ступеня абстракції. Метафора в нього – «необхідне знаряддя мислення, форма наукової думки» [10, с. 69], «позначає одночасно й процес, і результат, тобто форму розумової діяльності, і предмет, отриманий за допомогою цієї діяльності» [10, с. 72]. Пізніше почали говорити про те, що метафора відкриває «епістемічний доступ» до поняття [10, с. 75]. Досліджуючи метафоричні моделі свідомості, Ортега-і-Гассет писав: «…від наших уявлень про свідомість залежить наша концепція світу, а вона у свою чергу зумовлює нашу мораль, нашу політику, наше мистецтво. Виходить, що вся величезна споруда Всесвіту, сповнена життя, покоїться на крихітному й по- вітряному тільці метафори» [10, с. 79]. Істотний внесок у розробку цієї проблематики зробила й робота М. Джон- сона і Дж. Лакоффа «Метафори, якими ми живемо». Вони підкреслюють когні- тивну роль метафори й не знаходить принципової різниці між метафоризацією буденної й поетичної мови, надають метафорі насправді визначальної ролі. Ці автори вважають, що метафори допомагають нам у процесі мислення, вибудо- вують певні емпіричні межі, завдяки яким ми починаємо розуміти нові абстрак- тні концепти. «Суть метафори – це розуміння й переживання суті одного виду в термінах іншого виду» [9, с. 292]. Дж. Лакофф підкреслює, що метафора за своєю природою є не суто мов- ним, а концептуальним явищем, бо вона тісно пов’язана з культурно-специфіч- ними моделями, сенсорно-моторним простором і просторовим досвідом люди- ни. Відповідно до цього, будь-яка природна мова здатна витягнути значення з конкретного наочного образу.. Це відбувається тоді, коли створюючи нове сло- во або наділяючи готову, наявну лексему в мові якісно новим змістом, ми спи-пов'язаних образів чи елементів навколишньої дійсності, пропущених крізь людську свідомість, полягає в розвитку системи смислотворення. Суб'єктивні елементи прагматонімічного значення не лише не ускладнюють комунікації, але й роблять її більш конкретною та привабливішою: «…метафора дозволяє нам розуміти досить абстрактні або за природою своєю неструктуровані сут- ності в термінах конкретніших або, принаймні, більш структурованих сутнос- тей» [9, с. 316]. За такого підходу метафора, природно, сприймається як ключ, що відкри- ває майже всі потаємні двері свідомості. Теорія цих авторів привнесла систем- ність в описування метафори як когнітивного механізму й продемонструвала великий евристичний потенціал застосування теорії в практичному досліджен- ні. Автори постулювали, що метафора не обмежується лише сферою мови, що самі процеси мислення людини значною мірою метафоричні. Метафора як фе- номен свідомості виявляється не лише в мові, але й у мисленні та в дії. Такий підхід дозволив остаточно вивести метафору за межі мовної системи й розгля- дати її як феномен взаємодії мови, мислення та культури. Значного розвитку він набуває в 90-ті роки ХХ ст. Це напрям, що в цілому розвинувся в межах антропоцентричної парадиг- ми, відповідно до якої мова є не лише продуктом, але й мовленнєво-творчою діяльністю, що створює як саму мову, так і мовну свідомість людини та мовно- го колективу. Метафора стає цінним джерелом для цього напряму, оскільки об- разні підстави переосмислених мовних одиниць акумулюють специфіку світо- бачення народу. Такий підхід зробив безперечним факт наявності значної част- ки метафоричних за своїм змістом і походженням термінів та висловів, а наяв- ність метафори в науці виявилась практично на кожному кроці, і часто стала навіть непомітною. У цей же період у науці з'являється нове трактування метафори, пов'язане з формуванням когнітивної науки. Когнітивістика, в руслі якої проводяться до- слідження останніх десятиліть, розглядає основні напрями вивчення метафори в межах нової когнітивної парадигми дослідження, для якої характерними є певні пізнавальні установки, що істотно відрізняються від раціоналістичних традицій. Когнітивісти намагаються описати формування та функціонування структурно організованої свідомості, доступ до якої, природно, можливий лише через мову. Відповідно до основних положень когнітивної науки, метафора є невід'ємною властивістю мислення людини. Звідси: метафора – важлива складова нашої сві- домості та мислення, вона може існувати в мові, тобто мовна функція метафо- ри, визнається похідною від концептуальної. Слід зазначити, що ця думка сама по собі не нова, адже ще з часів античності вчені звертали увагу на когнітивні й смислотвірні функції й можливості метафори, але системний аргументований виклад ця гіпотеза знайшла спочатку лише в праці американських лінгвістів і філософів Д. Лакоффа та М. Джонсона. Саме їхні роботи стали потужним по- штовхом для розробки нового когнітивного бачення метафоричної проблемати- ки, розвинутої в працях інших когнітивістів: Е. Будаєва, Т. Вершиніної, Ю. Ка- раулова, А. Зеленька та ін. У когнітивній теорії метафори на перший план вису-ваються її концептуальні властивості. Саме вивчення метафори як складової нашої концептуальної системи й зумовлює напрям досліджень сучасної теорії метафори. Твердження про те, що концептуальні метафори охоплюють усі сфери людського досвіду й мають значущий когнітивний потенціал, сьогодні підтверд- жуються численними дослідженнями концептуальної метафори. Сфера застосу- вання цієї теорії постійно розширюється за рахунок включення в наукові дослід- ження матеріалів усе більшої кількості мов: нині відомі публікації, присвячені арабським або китайським метафорам. Ще один напрям розвитку названої те- орії – звернення до метафоричного потенціалу невербальних семіотичних сис- тем, тобто дослідження концептуальної метафори в карикатурі, жестах, візу- альному ряді креолізованих текстів. Когнітологи приділяють значну увагу до- слідженню ролі метафор в освіті, де головною стає комунікативна функція ме- тафор – опис і пояснення навчального матеріалу здійснюється в новій формі, що сприяє легкому запам'ятовуванню. Це досягається шляхом використання міркувань аналогічно, заснованих на інструктивних метафорах, що має багато переваг перед формальним викладом матеріалу навіть у таких предметах, як фі- зика, програмування тощо. В методології нового наукового знання метафорам приділяється особлива увага і як засобу забезпечення креативності – творчого підходу до проблемної ситуації шляхом аналізу проблем крізь призму п'яти ба- зових системних метафор: машини, організму, мозку, культури та політики

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.